Нехай це і не зовсім романтичний опис Криму, але все таки, і така романтика існує, погодитеся ))) Тому, я пропоную познайомитися з князівством Феодоро, володар якого розташовувався на горі Баба-Даг або Мангуп, як прийнято її зараз називати, в однойменному місті. Детальніше про князівство тут.
У кінці XIV або в XV ст. з висоти Баба-Дага можна було оглянути мало не усе Мангупське князівство.
 
Якщо стати обличчям на захід - видна частина Північної бухти Севастополя, куди впадає річка Чорна. Над гирлом її стоять, звідси втім невидимі, руїни Інкерманської фортеці - Каламіти. Фортеця ця побудована на прямовисній, місцями нависаючій скелі, примітній безліччю висічених в ній печер. За бухтою далекий морський горизонт зливається з небом, а на виблискуючій водній гладіні ледве-ледве помітні чорні точки кораблів, що борознять її. Зате ясними ночами бачиш, як яскраво світяться їх вогні, що рухаються. Середньовічний володар Мангупа, що мріяв про невідомі землі, багатство і морську торгову славу, ймовірно, не раз кидав з вершини Баба-Дага свій погляд до далекого рейду. Можна уявити собі, що за думки тіснилися в його голові...
 
...Лівіше за Північну бухту підведена над морем довга і нерівна синьо-сіра смуга суші. Це - Гераклейський півострів. Спрадавна належав він візантійському Херсону, а тепер чий? Час покаже, кому дістанеться ця земля. Якщо по праву, то чи не йому, родичеві колишнього "імператора ромеїв", спадкоємцеві гинучої Візантії і вже напівмертвого Херсона...
Ще лівіше на тлі неба темніє силует головної вежі Чембало. Фортеця і бухта - кровне надбання Мангупа. Була б вона для нього жаданим виходом в морські простори, та опанували її генуезці, самозвані прибульці із-за моря. Трохи правіше Чембало і багато ближче - рукою подати від Мангупа - біліють над лісом скелі Ескі-Кермена - старої фортеці, притулку предків. Це місто хліборобів, пастухів, набожних ченців, що прикрасили майстровим мистецтвом численні печерні храми. Тут же, на Ескі-Кермене, велика базиліка* - не гірше мангупської: з мармуровими колонами, з витонченим візантійським різьбленням.
Давно вже немає бойових стін на столовій горі. Але і нині стара фортеця - серце великої і багатої сільської округи, захищеної замком Киз-Куле**, хазяїн якого, хоче не хоче, а шанує і визнає володаря Феодоро.
* Базиліка - будівля витягнутої прямокутної форми, розчленована подовжніми рядами колон на три або п'ять відділень (трьох- і п'ятинефна базиліка) або без розчленовування (однонефна).
** На околиці села Крєпкого (колись - Черкес-Кермен), поряд з Ескі-Кермен.
Ще лівіше (південніше) темніє лісистий Калафатлар. На хребті цьому огрядне пасовище, а за ним на неприступній висоті мису Айя ховається фортеця - орлине гніздо Кокія-бея (так звуть його татари). Кокія - невелике володіння, замкнуте з трьох сторін неприступними горами, а з четвертою - запаморочливим обривом з короткою і тісною - далеко-далеко внизу - смужкою піщаного берега, що заливається пінистим прибоєм. Вузька щілина круто веде на берег згори - від тамтешнього князька.
Спуститися до води він може - викупатися, рибки половити; мабуть, і на човні поплавати - для забави, коли безтурботне море. Тільки вічно там вітер. І небезпечні підводні скелі... Під обривом вирує день у день морська хвиля. Кораблі тут не причалять; не стати цьому "беєві" морським князем, так він і залишиться скотарем. А все, що захоче мати понад м'яса, сиру і баранячіх шкір, - за них же і отримає. Звичайно, з рук володаря Феодоро. Чи силою відніме у сусіда?..
Бідний, задиристий і гордий цей розбійний князьок, але не суперник він - свойственник владики і хоч недбалий, але данник Мангупу...
 
...Ласпі - урочище на південь від замку Кокія. Звідси починається Тавр - Головна гряда Кримських гір. За вузькою Ласпінською яйлою з трьома її перевалами, скотопрогонными дорогами і пастушими кошарами височіє гора св. Іллі. На ній - монастир в ім'я цього святого, а біля ніг її - Ласпі, велике село, де живуть скотарі і землероби. Нижче, у відкритій до моря улоговині, ще поселення землеробів : Шабурла, Хаспіо, чотири інших - дочірніх, як би що відросли від тих і доки безіменні. Усе це вільні громади, у яких немає князя. Чи не занадто їх багато і чи не занадто вільні вони, громади Готії? Але вже затискають їх сусідні князівські володіння, свої сильні люди прибирають до рук то поле, то пасовище. А в Ласпі общинники загородилися стінами: князя над собою не знають, але визнають (благочестиві люди!) - не володарювання, ні - старшинство монастиря, шанують його патрона - громовержця Іллю, що дає дощі пасовищам і нивам.
 
Це Ласпи - куди не йшло: є глибока затока з пологим берегом, придатним для стоянки судів, з'явилися і рибальські висілки. Стоять вони біля самого моря, а над хатинами рибалок вже виріс і чийсь великий будинок. Товсті стіни під черепичною покрівлею, декілька приміщень, мозаїчна пола - в пору і самому князеві. Всього лише риботорговець, а з часом, мабуть, хазяїн і правитель Ласпи!..
 
Де риболовецька (морська!) справа - там і застукала сокира, задзвенів молот об ковадло... Є і ремісничі висілки - від землеробських поселень; адже що не говори - тісно стає в Хаспіо і Шабурлі з їх обгородженими оборонною стіною садибами, з розмежованими по сім'ях ділянками. Оселилися майстрові у джерела під монастирською скелею, обпалюють черепицю, щось кують... Руди вистачає в струмках серед каменів, що скачені водою. Пиляють вони м'який туфовий камінь, ріжуть з нього блоки для зведень, карнизи, стовпи. Замовників немало: вгорі монастир - послужать і господові за схожу плату; справа - рибалки, поруч - родичі-поселяни, ліворуч, на Чобан-Таші - пастухи з їх отарами.
Одному потрібний хорос* для церковних свічок, черепиця для покрівлі, камінь для зведень храму; іншому - кочет для весла або якір, третьому - леміш для плуга, четвертому - підкова, стремено або навершшя для пастушої герлиги... Живе собі урочище Ласпі і без князя, як це ні погано. З общинників потрібно око не спускати, поблажок не давати; проте і дружити з ними треба - при нагоді згодяться.
* Хорос - люстра, висячий світильник у вигляді круга, уставленого свічками.
Те ж і у Байдарській долині, звідси не видної за ближніми горами. Там теж без його, княжої опіки, общини, і кожна намагається жити по-своєму. Поживуть - до певного часу. Ну, а генуезці - ті знають в чому суть: сидять в Чембало, дають у позику громадам Готії і під чималий відсоток. Щоб обплутати, підпорядкувати собі усю кампанью - найближчу сільську округу. Жадібний генуезький торгаш і дає для своєї лише вигоди, але подивимося ще, чия візьме. Будуть, братимуть гроші у борг роботяги-общинники у єдиновірного князя і стануть тоді своїми - князівськими.
Якщо поглянути правіше Каламіти, на північ від Мангупу удалину йдуть пагорби - повите туманами передгір'я. Там найближчі села Мангупа. А відразу за ними, за горами, за долами, розкинулися - поглядом не охопити - татарські степи.
Та і поруч вони примостилися, татари, на Качі. Захопили землі і фортецю Кирк-орського князя*. Давненько вже в Кирк-Орі сидить їх хан... Сильний і багатий став, як видно, вчорашній бродяга-кочівник - будує палаци. Немало від цього сусіда турбот і тривог феодоритам, хоча і пройшли вже ті дні, коли доводилося з ним битися, мечем і списом відстоюючи свою землю. Тепер все утряслося - сусіди повинні дружити, але того і чекай, що все обернеться інакше. Віроломна ханська дружба, як непостійна і ворожнеча: хто забриньчить гаманцем, той йому і друг - на сьогодні, поки повний кошіль. Генуезці ханові - теж друзі...
* У XIII - XIV ст. князівство Кирк-Ор займало територію, що охоплює долини річок Качі, Бодрака і Альми.
Правіше, східніше Кирк-Ора (він трохи видний з Мангупа), височіє фортеця Тепе-Кермен, а перед нею - невидимий звідси монастир Качі-Кальон; правіше - Бурун-Кая, фортеця невелика, але сильна своїм місцем розташування. Відразу і не зрозуміти, чиї вони, ці укріплення - татарські або мангупські. Не ясні і хисткі в тих місцях межі володінь феодорита, розпливчаті, як і самі розгалужені верхів'я Качі.
Але ж не татари осіло живуть тут, а греки. Єдиновірні - значить, якась рідня феодориту. Ними побудований багатий з багатих монастир Качі-Кальон з подвір'ями на струмку Фінарос і річці Марті. Є там і фортеці: Кермен-Кая на хребті Басман, Яманташ під Оксеком, Кіппіа під горою Року. Усе це не те щоб своє, але рідне, православне, і, можливо, не сьогодні, так завтра - княже. А від лівого берега Качі, від фортеці на мисі Бурун-Кая і ближче - по Бельбеку - усі укріплення мангупські: Керменчик в злі селища Лакі, Сюйренська фортеця з монастирем Ай-Тодор і два замки - на вершинах Сююрю-Кая і Сандик-Кая.
 
Прямо перед Мангупом, як величезний хижий птах, що зметнувся над верхів'ям Бельбека, темніє п'ятиглава Бойка - "поважна Пойка". Шість її поселень вже визнали верховенство Мангупа, але стоїть над ними не мангупский володар - храм Спасу, що на сідлі Сотери. До храму ведуть усі дороги з навколишніх селищ, при нім кузни, кошари. Навколо церковних володінь - товсті стіни, дві сторожові фортеці: ціла наділ, що належить самому господові-богові, але з князем-попом на чолі.
Не даремно на Мангупі, під рукою у володаря Феодоро і рука в руку з ним, - пастир духовний усієї цієї землі, єпископ Готії. У печерному храмі-святині і усипальні правлячого будинку - молиться він про здоров'я свого князя. Поруч - дорогу перейти - Шулдан, особиста резиденція "преподобного", теж з печерним прекрасно прикрашеним храмом. Трохи далі - його ж, єпископа (монастирське, звичайно) господарство: Челтерське подвір'я з виноробнями, оточене виноградниками, нивами, пасовищами.
Чи не єпископа годує і сельцо Ай-Тодор того ж імені, що і сам Мангуп - Феодоро? Візантійським благочестям, спрадавна встановленим, візантійським, "святим" і повіками затвердженим звичаєм, за візантійськими законами, хоч і сама по собі, живе уся ця земля. Широкі крила двоглавого орла Палеологів (родичів, а ще нещодавно - повелителів) здалека осявають і володіння Мангупа. Та чи довго осяватимуть? Рік від року слабшають ці крила, і давно вже звик феодорит жити своїм розумом - згідно з обставинами.
Обернися на схід - застит сонце могутній Чатир-Даг. Чий він? Нічий? За ним - теж край мангупських володінь: безіменна сторожова фортеця на кручі над перевалом, нижче - Фуна, придорожній укріплений монастир і село з прибутковими (при такому-то місці, ще б!) кузнями, садами, полями. А біля моря - фортеця Алустон, яблуко розбрату, предмет вічних суперечок і озброєних сутичок феодоритов з генуезцями...
З книги "Столиця феодоритов" Сімферополь, вид. "Таврія", 1973
О. Домбровський, О. Махнєва
|
